Вчительські роздуми, або хто нам винен?

Давно ні для кого (крім мене до недавнього часу) не секрет, що нинішня школа – інститут не те що не романтичний, а навіть аж надто натуралістичний. В сучасній школі працюють або невдахи по життю, яким більше просто нічим займатись, або невиправні романтики, яких меншість. Не пам’ятаю, чи хотіла з дитинства бути вчителем, але коли з’явилась нагода поміняти викладацьку стежку на вчительську, швиденько забралась до школи. Ті, хто виріс, фактично ввібрав у себе ще ті, радянські ідеали, та не тільки й радянські, але якось… «Велика перерва» і купа інших фільмів, де вчитель – це вчитель, ех. Які думки навіювали ці фільми! Думалось, що можна врятувати світ, навчити його чомусь доброму.

І от, отримавши червоний диплом і направлення в аспірантуру, рушає такий молодий романтик (з вашого дозволу, далі йтиметься про узагальнений образ ліричного героя – вчителя-романтика) до школи, де намагається вчити, рятувати, формувати, сіяти «розумне, добре, вічне». І перше ж розчарування молодого педагога – розуміння, що у світі дуже мало людей, які хочуть, щоб їх рятували. Хто сказав, що нам погано живеться? Та навіть з цим можна впоратись. Приходить розуміння: добре, якщо хоча б десять відсотків учнів стануть людьми у вчительському розумінні слова (така от радянська риторика, а що вдієш - хіба вона однозначно погана?), розуміння, що тільки один з тисячі, а, може, п’яти тисяч переросте свого вчителя - і щастя знайти такого учня.

Працюємо далі. Наступний удар по романтизму – батьки. Хтось може прийти і при вчителеві надавати чаду по морді, хтось може прийти і обматюкати вчителя, а ще хтось просто принесе гроші. І хоч вони дружно ходять в відомому напрямку, неприємний осад залишається. Оскільки батьки намагаються купити вчителя, отже, хтось уже продався. З таким мерзенно-огидним відчуттям проституції – продав оцінку за 5 (10-15) баксів за годину.

Та вчитель тримається. Кількість фільмів, переглянутих у дитинстві, Макаренко і Сухомлинський в душі поки перемагають. Вчитель працює, вкладає душу, перепрошую знову за пафосну риторику, не вимагає, та й не особливо приймає подарунків, намагається не виділяти улюбленців, продовжує збирати по крупинках інформацію. Тобто, робить те, що, по ідеї, мав би робити кожен вчитель. Більше того, вчитель Інтернет-підкований, регулярно шастає блогами-форумами і страшенно обурюється наїздам на своїх колег: хабарництво, моральне і фізичне насильство, тупість. А кожен же судить людей по собі.

І тут наступає дія друга у вчительській кар’єрі.

Після десяти років роботи в рідній школі, одного дня він несамохіть чує на розмову двох колег. Один з них – класний керівник, інший – завуч. Виявилося, що учні сьомого класу не отримують оцінок з іноземної мови, не найнявши попередньо свого вчителя в репетитори, і це нормальна практика не лише серед вчителів англійської, а й серед УСІХ вчителів школи.

І все було б гарно, і все було б нічого, так би й тривала ця взаємовигідна кооперація продавців-вчителів і покупців-батьків, якби вельмишановний міністр освіти не вирішив в цьому році провести підсумкові контрольні з кількох ключових предметів. Можна по-різному ставитися до іспитів для дітей середньої школи, проте в цьому році вони відкрили нашому ліричному герою страшну і нудотну правду, на яку раніше можна було прикрити очі: маючи кілька годин на тиждень уроками, працюючи з дітьми (за гроші) в позаурочний час, вчитель НЕ НАВЧИВ учнів своєму предмету.

Постає питання: якщо ти, освітянська невдахо, берешся поправляти свої ж педагогічні невдачі вже в додатковому, оплатному режимі, що само собою мало б бути недопустимим, що ж ти робиш весь цей час? Може, пора на завод чи в прибиральниці? Зрозуміло, вчитель знаходиться і, як виявилось, завжди знаходився, в умовах, коли йому доводиться виховувати і навчати посередність. Але ж, люди, ПОСЕРЕДНІСТЬ, яка щось десь знає і контрольну може написати на дуже посередні 6-7 балів.

Класний керівник поскаржився завучу, що батьки обурюються через такий стан речей (бо ж діти тих підсумкових контрольних не напишуть). І на запитання вчителя, героя нашої розповіді:

- А що вони? Що вони роблять?
- Нічого! Вони бояться, - відповідь просто вразила.

Тридцять (це якщо один клас, а якщо класів в школі кілька десятків, то й батьків буде в рази більше) бояться ОДНІЄЇ вчительки, яка не те, що не вчить нічому їхніх дітей, а й бере гроші за оцінки! Висновок простий – всім так добре. Зручно купити вчителя ганебними 5-10 баксами за годину, щоб дитина нічого не знала, але отримувала оцінки, зручно взяти ті гроші і нічого не робити. Нам зручно купувати навіть те, що, в принципі, має робитись без жодних перед- і післяплат.

Що робити в цьому випадку «ліричному герою» - курвитись, як всі, чи тікати геть зі школи? В такому випадку в школі скоро просто не залишиться тих, хто може хоч чомусь тих дітей навчити… Динозаври, ті, давні вчителі-ідеалісти, вимирають, йдуть на пенсії, а нових таких в школу не приходить, ну, майже не приходить.

На найнижчому рівні в нас відбувається якийсь по-африканському корупційний безлад. Всі хочуть купити всіх, але щоб при тому в країні жилося чесно!

Інший приклад: в садочку, куди ходять діти ліричного героя, батьківський комітет озвірів від відчуття своєї наближеності до тіл виховательок. Гроші на подарунки збираються на все – дні народження, новий рік, дні вчителя, 8 березня, дні матері (хоч ніхто з вихователів не має дітей), Великдень і т.д., і т.п. Від самого народження діти привчаються до того, що хто краще “облизнув” людину навіть з найменшою, крихітною, мізерною владою - тому краще і легше живеться.

Ми всюди платимо – за влаштування в садочок, за довідку з поліклініки, за крутість школи, за оцінки, за атестат, за… Кругом. А потім дивуємось, що нам погано живеться, що діти деградують, що жити так дорого. Усе це - правда, але хто нам винен?

Юля Смаль

Tags: ,

Comments are closed.