Маніпулятивний потенціал телевізійних політичних ток-шоу

Ведучі «свобод слова» маніпулюють соціологією, темами, порядком, гостями та часом. У влади не може не виникати бажання скористатись цими механізмами впливу на свідомість.

Який сенс мають програми у жанрі «свободи слова»? Для чого їх вигадано і що вони несуть? Адже вони достатньо активно розмовляють напряму з масовою свідомістю, маючи не просто свого глядача, а саме масового глядача, якраз такого, який і потрібен для розмови – це активний глядач, який ще не загубив інтересу до політичного життя. При цьому велика частина людей уже від нього відвернулася. До речі, вважається, що саме через такі «м’які» новини проходить інформація до тих глядачів, які вже не дивляться звичайні новини.

Савік Шустер вправно керує своїм кораблем, досить часто взагалі не промовляючи ані слова. Доля Євгенія Кисельова важча, бо в нього більш натужно виходить втримувати Юлію Володимирівну. Взагалі, чисто суб’єктивно незаангажованість ведучих виглядає так: найменш заангажований Андрій Куликов, найбільш – Євгеній Кисельов, поміж ними – Савік Шустер (або він робить свою справу більш майстерно).

Далі ми розгляньмо механізми такого типу програм, які дозволяють маніпулювати об’єктивністю. Підкреслимо, що це потенційні механізми, використання чи невикористання яких уже на совісті ведучих. Але з іншого боку, коли у створення цих програм, до того ж щотижневих, закладаються такі страшні суми, не може не виникати бажання скористатися цими механізмами.

Перше – маніпуляція соціологією. В студіях завжди має місце опитування аудиторії. Але будь-яка мала група не відображає населення України. І хоча ведучі весь час повторюють страшне слово «нерепрезентативність», зрозуміло, що це все одно впливає на глядача. Сама ж група в програмі теж перебуває під тиском почутих слів і побачених подій, що розгортаються наживо перед нею, тому теж висновки аудиторії починають пливти у напрямку, заданому авторами.

Друге – маніпуляція темами. Зрозуміло, що теми, які буде винесено, здобудуть у суспільстві ширший розголос. Більше того, система обговорення, на відміну від лекційного монологу, як показали психологічні експерименти Курта Левіна під час Другої світової війни в США, переводять на свій бік значно більше людей. Тоді експериментували, щоб навчити американців їсти субпродукти. А з цих експериментів вийшли цікаві теорії масової комунікації. За результатами експериментів Курта Левіна, після лекції змінювали свої уподобання 3%, після дискусії – 32% (див. працю: Rogers E.M. A history of communication study. – New York etc., 1994). Тобто перед нами досить ефективна (потенційно) система введення тем у масову свідомість, а також спроб знайти (чи нав’язати) те чи інше рішення проблеми.

Третя – маніпуляція порядком. Теми і людей можна розміщати в різні часові проміжки, коли програма має більше чи менше глядачів. Тему може бути підсилено підготовленим ілюстративним матеріалом чи питаннями. Будь-яку тему можна зупинити рекламною паузою, після якої пристрасті можуть уже трохи вщухнути. Сильний чи слабкий оратор теж впливає на сприйняття теми.

Четверта – маніпуляція гостями. Маючи одну лінію викладу, під неї можна добирати навіть міжнародних експертів, оскільки ми наперед знаємо, що саме вони кажуть. Як приклад можна навести гостей студії Савіка Шустера Бориса Немцова чи Володимира Жириновського. Хоча такі гості висловлюють протилежні думки, але один виклад думок Жириновським викликає заперечення, що б він не говорив, тому дві по-різному налаштовані особи в цьому випадку за ефектом свого виступу говоритимуть одним голосом.

П’ята – маніпуляція часом. Ті чи інші люди можуть здобувати право на голос. Ті чи інші люди можуть здобувати право на запитання. Ті чи інші люди можуть говорити довше, їх не будуть переривати. В результаті потрібна тема/людина здобуває більш комфортний для себе контекст, у якому можна розкритися.

Погляньмо тепер на найбільш цікаві аргументи критиків цього формату в українському виконанні, хоча наполеглива щотижнева демонстрація його відразу по трьох каналах свідчить про успіх хоча б у керівників каналів і тих, до кого вони уважно дослухаються.

Зауваження Бориса Бахтеєва на «Телекритиці» можна стисло переповісти так:

- епатажність висловів,

- одні й ті самі запрошені персони,

- політологи виступають експертами з усіх питань,

- сидіння поруч об’єднує.

Останню ремарку Борис Бахтєєв сказав про наступне. Олексій Гарань і Володимир Яворівський спільною участю в обговоренні об’єдналися з Іриною Фаріон, чого, можливо, вони б не зробили за межами студії. Михайло Погребинський висловлює аргумент про переобтяження програм шоу-елементами: «В нас "Велика політика" найчастіше чисте шоу, на яке "прикольно" і корисно для рейтингу запрошувати блазнів і кліничних ксенофобів». Тобто, з його точки зору, експлуатація телевізійних «мускулів» заважає нормальній дискусії.

Газета «2000» взагалі досить розгорнуто захищала Євгена Царькова в його двобої зі «Свободою слова» Савіка Шустера. Місця було виділено багато, тому по голові отримали всі захисники протилежної сторони. Обговорювалася навіть вартість годинників і IPad'ів дискусантів з обох боків. Окрему статтю присвятили навіть спонсору програми Савіка Шустера Андрію Пальчевському і його EuroLab.

Претензії газети «2000» настільки великі, що їх просто неможливо перерахувати. Згадаймо бодай частину:

- це іноземці,

- потрібних доповідачів не переривають,

- проти одного Євгена Царькова було 11 опонентів,

- діє п’ята колона,

- маніпуляції з підрахунком голосів.

Частково це публіцистичні «удари», як і в їхніх опонентів, але частково вони заслуговують на увагу, оскільки теж дають можливість маніпулювати об’єктивністю в потрібному напрямку.

До речі, не згадано ще однієї претензії. Коли у Великобританії в післявоєнний час компартія стала парламентською, відразу за її членами було зупинено «шпигунство», адже це, умовно кажучи, офіційна партія влади. В нас на телебаченні весь час відбувається зворотне: негативні вислови проти компартії зашкалюють, особливо з боку нардепів протилежних орієнтацій. А в нас компартія ще більша партія влади, а ніякий не «байстрюк», яким її намагаються представити, приписавши й репресії тридцятих.

Маша Міщенко (УНІАН) декілька разів підкреслила застарілість аргументів проти Тимошенко, акцентуючи цим відірваність влади від народу, якого вже більше цікавлять інші проблеми. До речі, цей текст цікавий тим, що наочно демонструє відсутність об’єктивності нашої журналістики, бо авторка чітко і в кожному рядку стоїть на позиції Тимошенко і проти Кисельова. Тоді за великим рахунком це слід вважати політичним виступом і розміщувати його в якийсь політичній газеті.

Андрій Рушковський, який уже не вперше пише про «свободи слова», процитував Віктора Єрофеєва, що при таких дискусіях до нас наближається 1937 рік. При цьому і Віктор Єрофеєв у Євгенія Кисельова, і Борис Нємцов у Савіка Шустера як мантру повторюють фразу, що в нас ще є свобода слова, а в них уже нема. Але ніхто з них не згадує, що народу в першу чергу хочеться мати соціальні свободи у вигляді рівня життя, а вже потім дискутувати на теми свободи слова, тобто про громадянські свободи. Тут немає співпадіння у пріоритетах еліти і населення, бо еліта цей рівень має. Вона має соціальні права, тому може спокійно битися за політичні та громадянські.

До речі, «Телекритика» провела власне опитування ставлення до цих програм, за результатами якого 38% вважають це виявом меншовартості, 23% – виявом обмеженого уявлення про аудиторію, 12% – спецоперацією проти України. Це перші три відповіді, про те, що вважають, приміром, 2%, ми вже не згадуємо.

Андрій Куликов своїми інтерв’ю досить чітко продемонстрував різницю внутрішнього і зовнішнього погляду на програму. Маємо на увазі, що все, сказане ним (наприклад, роль експертів чи відсутність вільного мікрофону), не має ніякого значення для глядача. Це важлива внутрішньо-організаційна справа, але глядач її просто не бачить.

Більше того, його інтерв’ю підштовхує до більш важливого питання: а навіщо все це? Його відповідь знову-таки чисто внутрішня – політичні ток-шоу дають глядачеві змогу побачити справжні обличчя політиків. А навіщо нам, глядачам, ці справжні обличчя? Вони ж усе одно принципово несправжні. На тому ж ICTV рівно опівночі йде програма «Голі та смішні». А політики й не голі, й не смішні. Вони нам не потрібні, вони потрібні самі собі. А три канали намагаються нам довести, що це не так. Але поки що увагу вдається втримати за рахунок бійки: якщо не інтелектуальної, так фізичної.

Валерій Хорошковський наголосив, що «Інтер» не зацікавлений у піднятті рейтингу через бійку. Але саме так було того дня: «Інтер» справді був першим. І ця ситуація виявила ще один маніпулятивний аспект. Якщо є правдою оприлюднена інформація, що Сергій Поярков є не тільки помічником депутата Ігоря Гриніва, а й піарником БЮТ, тоді не так бійка, як обмін люб’язностями з ЮВТ на наступній програмі виглядає дещо інакше. І справді ані експерти, ані інші учасники програми ніколи не афішують, що вони офіційно чи неофіційно працюють на якусь конкретну політичну силу. А отже, як їхні слова, так і їхні дії аж ніяк не можуть бути об’єктивними, бо вони є, умовно кажучи, платною рекламою.

Телевізійні політичні ток-шоу, подаючи новинний матеріал у м’якому вигляді, можуть виконувати такі основні функції:

- створювати порядок денний, тобто або вводити теми, або забирати їх із поля зору масової свідомості,

- вводити й утримувати потрібну версію події,

- готувати масову свідомість до нового порядку денного,

- вводити нових політичних лідерів,

- кристалізувати думку глядачів, коли відбувається збіг індивідуальної думки глядача з тою, що перемагає на екрані.

Сучасні дослідження змінюють наші уявлення про вплив політичної інформації на поведінку виборців. Вона була, як вважається, трохи перебільшеною (див.: Levendusky M.S. Rethinking the role of political information // Public Opinion Quarterly. – 2010. – Vol.75. – №1). Можливо, це можна пояснити сьогоднішнім принциповим акцентом на емоційній інформації. Як підкреслює Дрю Уестен, політика має вплив тільки там, де вона впливає на емоції виборців (див.: Westen D. The political brain. The role of emotion in deciding the fate of the nation. – New York, 2007, р. 120]. І ток-шоу є саме генератором емоційної інформації, і позитивної, і негативної. Всі люди з екрана вже мають за собою той чи інший емоційний шлейф.

Уведення нових інформаційних каналів (радіо і телебачення) впливає на політику та економіку різних сегментів суспільства через те, що змінюється розподіл на тих, хто інформований і хто ні. Радіо, діставшись до жителів сільської Америки, підняло їхній статус, в результаті навіть на 20% збільшилися державні вливання в сільську місцевість. Від входження телебачення в 50-ті виграли в цьому плані афро-американці та люди з малою освітою.

Тобто виникає ще один сегмент населення, вплив на який стає можливим, тому всі починають із ним загравати: опозиція – розповідями, влада – грошима. Сьогоднішнє поширення інтернету також повинно мати схожий результат, створюючи тих, хто виграє і хто програє через новий інформаційний розподіл. Якщо продовжити цю гіпотезу, то може бути такий же розподіл на користь тих, хто дивиться телевізійні ток-шоу, отримуючи більше політичної інформації, і тих, хто їх не дивиться.

Є ще одне принципове зауваження до всіх цих програм. На екрані ми бачимо, умовно кажучи, 20 облич, які, до того ж, ще й мігрують між двома п’ятничними програмами. З одного боку, зрозуміло, що у партій не так багато бійців, які вміють говорити. З іншого, Сергій Грабовський назвав ці обличчя тотемами програм, бо без них і їхньої пристрасності не було б рейтингу і самих програм. Але в результаті складається враження політичної мильної опери. Це характерна риса цього жанру, коли ми наперед знаємо, хто кричатиме, що і проти чого/кого. Саме кричатиме, бо інший засіб комунікації часто стає несумісним із програмою. Пам’ятаєте, як у фільмі «Волга-Волга» були такі слова: «Ты "кричи теперь" не кричи теперь, а кричи теперь "совершенно секретно"». На що герой-бюрократ відповідав: «Секретно я кричать отказываюсь». Так і наші телегерої повинні кричати досить голосно, що вони роблять не так для того, щоб їх почув глядач, як для того, щоб глядачі не почули опонента.

Остання програма Савіка Шустера, присвячена появі на публічній арені в ролі обвинуваченого Леоніда Кучми, продемонструвала, як важко виявляється довести «чистоту» планів влади. Масове голосування в залі було негативним до влади стосовно об’єктивності судового розгляду справи. Тоді виникає парадоксальне запитання, навіщо це Першому каналу, така програма може бути де завгодно, тільки не на Першому. До речі, саме цей випуск був чи не найкращим з точки зору мінімізації впливу з боку ведучого на хід шоу.

І останній досить часто повторюваний аргумент проти цих програм такий: чому це роблять іноземні журналісти? Відповідь на це, як нам здається, теж є. Андрій Куликов робить більш врівноважену програму, тому вона привертає менше уваги. В інших двох ток-шоу саме це і підштовхує (і виправдовує) ті ходи і слова, які б не були сприйняті як нормальні в інших програмах.

До речі, один із двох наших іноземних ведучих висловив свої контраргументи – що все це ознака провінційності, що в усьому світі якраз іноземець може працювати, тільки треба знати мову. Але саме цей параметр, як не парадоксально, і відсутній у наших двох гравців. І навіть породжуючи свої аргументи, журналіст цього навіть не помітив.

Під час виборів звучала фраза: вам жити в цій країні після виборів, думайте, що ви робите і кажете. Для іноземних політтехнологів ця фраза не має значення, вони дивляться на країну як на акваріум, де штучно можна підвищувати температуру води, щоб досягти бажаного результату. Для своїх – це не так, їм ще жити в цьому «акваріумі»: і зараз, і завтра.

Георгій Почепцов

Tags: ,

Comments are closed.