Як змінити країну? Проблема дискурса

«Спочатку було слово». Як не дивно, це дійсно так. Все, про що ми говоримо, рано чи пізно матеріалізується. Візьмемо Ющенка. Звідки його культ національного відродження, Крут, Батурина, битви під Конотопом, Голодомору, УПА і Бандери? До того, як Ющенко став президентом, його вважали скоріше реформатором економіки, ніж проповідником відновлення історичної пам’яті.

Утім, Ющенко на посаді президента зруйнував свій імідж реформатора - він украй мало займався реформами. Більшу частину своєї каденції він втілював у життя «національно-демократичний» дискурс.

Цей дискурс до 2004 року не був панівним. Однак, частина суспільства, яка жила в ньому, активно проповідувала свої ідеали з моменту проголошення перебудови, в часи загострень активно включалася в політику і була організована в сякі-такі партії. Всі ж інші майбутнього бачення своєї країни не мали.

Один з районних активістів кампанії Ющенка у своєму щоденнику (не електронному) писав: «Я в українському русі з кінця 80-х. Цей день (інавгурації Ющенка - ред.) ми наближали, як могли».

Я особисто теж знаю не одну таку людину, котра з початку перебудови щодня працювала, умовно кажучи, на перемогу Ющенка, тобто, близького до власного світовідчуття політика. Фактично, «національно струрбовані» (за висловом Азарова) - це була соціальна мережа, котра при збігові сприятливих обставин і відповідному фінасуванні зробила Ющенка президентом.

Ці люди часто були опініон-мейкерами у своєму колі, до них місцева преса зверталася по коментарі, на їхні думки орієнтувалися “просунуті” громадяни. На фоні безідейної маси вони, здавалося, знали, куди нам необхідно рухатися. Більшість не погоджувалася з ними, але рухалася у проголошеному напрямку. Так було в 90-х.

Для людини, не знайомої з цим дискурсом, політика Ющенка виглядала дивною: якісь Голодомори, Батурини, битви під Конотопом і Шучевичі - звідки це все?

Але для тих хто жив у цьому середовищі, це були звичні речі: мітинги, пікети, пам’ятні вечори, брошури, малотиражні газети, різдвяні вертепи з політичним підтекстом - скрізь говорилося про те, що потім втілював Ющенко.

Фактично Віктор Андрійовмич, як президент, став найбільшим досягненням нацдемівського дискурсу. Але після розквіту, як відомо, йде занепад.

Закономірно, що після поразки Ющенка зазнав поразки дискурс «націоналдемократії». Причому, поразки настільки глибокої, що, схоже, жодна з партій - спадкоємців Нашої України не має шансів потрапити до парламенту. І причина тут не тільки в тактичних помилках і особливостях Ющенка.

Націонал-демократи добивалися повернення того, що в українців забрала радянська/російська імперія - далі вони не йшли. Вони не замислювалися
, якою має бути українська держава. В цьому дискурсі вважалося, що достатньо повернути пам'ять про Голодомор і дати офіційне визнання воякам УПА - і одразу країна заживе по-європейському.

Питання, якою має стати держава, не обговорювалося: за замовчуванням вважалося, що інстиції, котрі залишилися від СРСР - цілком дієздатні, їм потрібно надати лише «людське обличчя». Такий погляд цілком природній, люди виросли в цьому світі і не могли знати, що все буває зовсім по-іншому.

Отже, Ющенко, як представник цього дискурсу, не відчував потреби в інших змінах, ніж відновлення мови й історичної пам’яті. Повторюю: провал реформ за часів Ющенка - це не змова олігархів, не наслідок сварок і так далі. Причина в тому, що ці потенційні зміни, яких очікував від Ющенка «Майдан», в публічному просторі не обговорювали і не описували. Не було ідеологічної бази для реформ.

Над такими приземленими питаннями «державотворення», як реформування освіти, медицини і правоохоронних органів тощо все ширше коло людей почало замислюватися тільки тоді, коли стало зрозуміло: країна деградує і при демократові Ющенко.

Він правильно відзначав роковини Голодомору і відбудовував Батурин, але життя від того не змінювалося: корупція процвітала, держапарат залишався безнадійно відсталим. Правильної історичної політики виявилося замало, але дискурс, якого дотримувався президент, не передбачав такого повороту подій і не давав відповіді, що робити.

Утім, ніщо не проходить дарма. Сьогодні «національно-демократична» частина виборців переросла своїх політиків. Питання, важливі для Ющенка, вже засвоєні суспільством. Україна існує як незалежна держава, українські цінності поширені серед тих, хто голосує за «помаранчеивих».

Шанування жертв Голодомору - вже не політичний виклик, це стає частиною традиції. Якщо «до Ющенка» вдягти вишиванку було чимось екстравагантним, то зараз деякі школи рекомендують їх вдягати на свята.

Як тільки в будь-якій редакції зникає цензура (чи немає специфічної думки власника) - журналісти в більшості випадків самі правильно розставляють акценти щодо багатьох суперечливих питань. Якщо прибрати тиск з боку Табачника, суспільство (через науковців) генерує абсолютно адекватні підручники. Звичайно, ще є багато питань, пов’язаних з формуванням національної самоідентифікації, але головні принципи суспільством засвоєні, і потрібно рухатися далі.

Чого не знає наше суспільство і над чим майже не замислюється - так це те, чим має займатися держава, як мають бути організовані ті чи інші інститути.

Наприклад, освіта - дошкільна, шкільна, вища, а також і наука. Що мають вивчати діти, аби не стати лузерами в майбутньому? Якою повинна бути медицина: що платне, а що безоплатне, як мають функціонувати поліклініки, і чи потрібні вони взагалі. Які податки платити до місцевого бюджету, а які до центрального, чи варто залишати поділ на області, а чи потрібен радикально новий адміністративно-територіальний устрій? Чи потрібне ДАІ... і так далі, і тому подібне.

Є коло людей, які мають спільні погляди на ці питання? Однозначно – ні, немає навіть обговорення цих вкрай важливих для функціонування держави питань. Отже, сподіватися, що прийде політик і зробить усе правильно, безперспективно – звідки він знатиме, що і як потрібно робити?

Тому спочатку потрібно створювати дискурс: якою має бути наша країна.

Маю на увазі не «високодуховні» речі про належність до «західної цивілізації» чи «русского міра». Суспільство має дійти консенсусу в набагато більш прозаїчних питаннях: нашою національною гордістю буде модернізована металургія, екологічно чисті фермерські господарства чи величезні плантації генетично модифікованих культур, якими ми завалимо увесь світ? Ми створюємо свою силіконову долину, чи перетворюємося на велику перевалочну базу для китайських товарів?

Наш ідеал - це соціалістична Швеція чи ліберальні в економічному плані і близькі до авторитаризму Грузія з Сінгапуром? Ми розвиваємо малий бізнес, як поляки (єдина країна в Європі, яку не зачепив економічний спад), чи робимо ставку на національні корпорації, як Південна Корея?

В будь-якому випадку, спочатку повинен виникнути сильний дискурс щодо того, якою ми бачимо майбутню Україну. Ну а коли дискурс стає потужним і відсутня сильна альтернатива, обрати свого президента чи прем’єра - це справа техніки. На жаль, загальної (хоча б у колі інтелектуалів) відповіді на безліч питань немає, а дискусію на ці теми намагаються започаткувати лише окремі автори.

Але не все так погано. Протести підприємців мали одну дуже важливу складову: протестувальники поставили у центр уваги дискусію про податки - якими вони мають бути, і як потрібно їх витрачати. Таке питання ставиться вперше за всю історію України – козацької, царської, радянської і незалежної. І це безсумнівний крок уперед. Цьогорічний лауреат Нобелівської премії з літератури Маріо Варгас Льойса якось сказав: «Слово може змінити історію». Цілком може бути, що в нашому випадку ним стане слово «податки».

Роман Кульчинський

Tags:

Comments are closed.