Україна у світі чи Україна поміж двох світів?

Перша з означених формул, а саме «Україна у світі», в чомусь доволі постмодерністська. Мовляв, є у світі кілька сотень культур, українська культура — одна з багатьох і може довільним чином заходити з ними в контакт, не підкоряючись жодному телеологічному детермінізму. Політичні союзи виникатимуть довільно на основі розумно проаналізованих державницьких інтересів. Приблизно з таким уявленням ми й прожили перше десятиліття незалежності України.

На політичному рівні ця формула відображалася так: Україна стала в кінець доволі довгої черги інших держав, які чекали свого входження в елітний «клуб» Європейського Союзу. Мислилося, що ці держави входитимуть у ЄС в міру свого трансформування, тобто реформування законодавства, модернізації економіки, подолання корупції тощо. Правда, було не зовсім зрозуміло, чи ставити в чергу Росію, якщо мрія всіх західних стратегів здійсниться і вона стане демократичною. Бо за своїми розмірами вона аж надто скидатиметься на відомого «слона в посудній крамниці». Але оптимізм 1990-х років давав можливість відкласти вирішення цієї проблеми на пізніше.

Однак згодом почалися проблеми. Після 11 вересня 2001 року Америка потребувала Росії як партнера антитерористичної коаліції, а тому Захід заплющив очі на права людини в Чечні. Змінилася вся геополітична конструкція світу. Путінська Росія, отримавши карт-бланш, створила свою власну цивілізаційну «чергу», яку почала заповнювати сателітними державами, застосовуючи свій давній метод «принуждения к миру» (чи, якщо хочете, «принуждения к любви»). Українська політична еліта захвилювалася й довела свій принцип «багатовекторної політики» до досконалості, що означало перестрибування з однієї черги до іншої в дусі народного прислів’я «покірне теля двох маток сосе».

А тоді захвилювалися всі без винятку:

— Європейський Союз раптом прийняв до свого клубу Болгарію й Румунію, рівень готовності яких був на той час зовсім не вищий за рівень готовності України, чим засвідчив, що за фасадом офіційних критеріїв для вступу все-таки криються одвічні політичні інтереси.

— Росія заблокувала прийняття України до НАТО.

— Перед ЄС постала проблема: або відвертий «план Маршалла» для України, що загрожувало Європі радикальним збуренням її відносин із Росією й не обіцяло успіху через непевну позицію української еліти, або енергетична безпека, куплена зреченням обстоювання України.

Розв’язку цієї дилеми легко було передбачити. Брати відповідальність за продажну, корумповану й непрофесійну політичну еліту України виявилося для Європи too much. Значно легше було віддати цей головний біль Росії, яка має чотирьохсотлітній досвід загнуздування української стихії. Проте це все-таки не є новим пактом Молотова — Ріббентропа. Відродження Радянського Союзу в новій іпостасі таки лякає Європу, а тому головне завдання західної дипломатії — віддати Україну Росії так, щоб і «вовк був ситий, і вівці цілі».

Ось чому формула «Україна у світі» сьогодні логічно перейшла у формулу «Україна поміж двома світами». Оцю останню я й хотів би зробити головним об’єктом своєї уваги.
На терезах української печалі

Легко переконатися, що феномени життя розвиваються не лінійно, а осцилюють, тобто змінюються за синусоїдою. Якщо йти за Тейяром де Шарденом, то життя як «вловлене світло» ще «пам’ятає» свою хвильову природу. У типових упорядкованих демократіях згадані осциляції набувають вигляду виборчого маятника — скажімо, переходу від ліберальної до соціалістичної форми управління державою і навпаки. Українська демократія діє у цивілізаційно двоїстій державі, а тому згаданий маятник набув вигляду переходу від євроатлантичної до євразійської культурної форми і навпаки.

Переважна більшість мешканців України чітко вловлює наявність у нашій державі двох, радикально відмінних цивілізацій, проте всі відомі мені спроби дати їм термінологічно точне й наукове визначення таки шкутильгають. Ще важче чітко провести лінію розмежування між обома цивілізаціями. У Гантінґтона це лінія розмежування католицької і православної цивілізацій, і для цього є досить вагомі аргументи. Проте де саме вона проходить? В один історичний момент — це лінія по Збручу, в інший — лінія пакту Молотова — Ріббентропа, а кількома століттями раніше — це східна лінія поширення магдебурзького права, яка сягала навіть Харкова. Тому можемо стверджувати, що ця лінія в історичному сенсі рухлива, а взаємодія двох цивілізацій на спільному кордоні відбувається за всіма законами інтерференції з підсиленням одних феноменів і гасінням інших.

Кажуть, у китайців є специфічне прокляття: «Щоб тобі народитися на межі епох!». Українці живуть під трохи відкоригованим прокляттям: «Щоб тобі народитися на межі цивілізацій!».

Те, що в нормальних демократіях виглядає як цивілізований виборчий маятник між різними стилями управління, в нас набирає вигляду катастрофи, сутінків цивілізації взагалі. Майдан
2004-го і подальшу помаранчеву п’ятирічку сприймала як катастрофу квазірадянська частина українського суспільства, сконцентрована здебільшого на південному сході країни. Торжество євроатлантичної цивілізації звучало похоронним дзвоном для українців за лінією давніх кордонів Гетьманської України. Перемога Януковича — точніше, навальне вторгнення цивілізації, яка є чужою для центрально-західної частини суспільства, — сприймається як катастрофа тепер уже на правому березі Дніпра. Сьогодні торжествує євразійство, тоді як на захід від цих кордонів ридає євроатлантична Ярославна.

Кожна сторона мріє про поширення своїх цивілізаційних ознак на всю територію України. Вчора такою надією жив помаранчевий табір, сьогодні — синьо-білий. Обраний ним уряд не лише є урядом реваншу, — він вважає себе урядом остаточної й довічної перемоги, тобто він іще не здогадується, що йому також буде дано пізнати смак поразки.

Отож кожна сторона вбачає загрозу для себе в існуванні самого цього маятника. Психологічно ми не так переходимо від однієї форми правління до іншої, як трагедійно провалюємося в нелюбу нам цивілізацію. І єдність розуміємо лише так, що протилежна сторона має розчинитися в нашій.

Схоже, ми ніяк не осягнемо своєї долі — долі народу, розіпнутого на «гаках» двох сусідніх цивілізацій, — а тому, мабуть, Богові не залишається нічого іншого, як постійно завертати нас «на другий рік», щоб ми таки засвоїли питання, котрі винесено на іспит. Справжньою глупотою було б тепер викохувати в собі зустрічні реваншистські настрої, заливаючи свою журбу п’янким трунком уявної помсти. Діалогічним і збалансованим людям в обох таборах слід якомога швидше виробити цивілізовану модель співжиття, за яку не соромно було б перед пам’яттю предків і судженням нащадків.
Чи можуть в Україні співіснувати дві політичні культури?

Вище ми вже говорили, що інтуїтивно вловити існування в Україні двох політичних культур легко. Значно важче побачити носіїв чистих культур. Чи репрезентують, скажімо, Добкін і Кернес природний дух Слобожанщини? Боронь Боже! Парадоксальність цього питання не треба пояснювати ні захисникам харківського парку, ні православним громадам владики Ісіченка, ні членам харківського відділення Спілки української молоді, яким погрожували відібрати (а може, вже й відібрали) приміщення як кару за їхній лист до президента Обами.

Проте чи так уже відрізнявся від нинішніх харківських владоможців знахабнілий нардеп Лозінський, який представляв не «донів», а все-таки БЮТ? Чи втілював він дух Черкащини? Або львівський суддя-корупціонер Зварич: чи репрезентував він різдвяно-колядницьку Галичину? Запитання також риторичні. Обидва політичні фланги останніми роками об’єднувало те, що і ті, і ті залюбки практикували кумівство й хабарництво, проплачували протестні мітинги, продавали місця в парламенті, зловживали службовим становищем, розгульно торгували народним добром тощо. Отож як розрізнити дві політичні культури, коли в обох таборах цивілізаційні ознаки відходять убік, а на перший план вилазить безкарна, а тому знахабніла аморальність?

Проте аморальність не є ознакою жодної культури, — вона є ознакою безкультур’я, тобто виродження культури. На момент цьогорічних виборів полуда спала з очей помаранчевого електорату, — сьогодні це невпинно відбувається з електоратом синьо-білим (я тут розрізняю голоси щирої підтримки і голоси куплені чи сфальсифіковані). Перед усіма регіонами України стоїть спільне завдання — домогтися морального очищення. І йдеться тут не про святість, яка в реальному житті таки не сумісна з логікою влади. Йдеться про припинення злоякісного переродження владних структур у структури морального розбещення та гріха, а також про встановлення запобіжних механізмів, які вчасно виявлятимуть і знешкоджуватимуть таке переродження в майбутньому.

Отоді й проявляться чисті лінії згаданих політичних культур. Тоді й можна буде говорити про партнерство їхніх представників в облаштуванні спільної колиски — України. У цьому випадку регіональні відмінності з фатуму нашої землі перетворилися б у її багатство, бо кожній особливості знайшлося б якесь місце у загальнодержавній спеціалізації. Для прикладу: якась політична сила на сході України більше дбатиме про соціальні й економічні інтереси людей, тоді як друга — на заході — оберігатиме національну та духовну безпеку народу. Вільні вибори дали б змогу відчути, які аспекти важливіші для нього в певний момент його історії. За таких умов демократичний «маятник по-українськи» ішов би на користь народу, а не ставив би його щоразу на межу громадянського конфлікту.

Такий ідеальний варіант конкурентного, але не конфліктного «маятника» є, звісно, нереалістичним (принаймні поки що), причому не лише з погляду панівної аморальності. Не готові до нього світоглядно і в Україні, і за межами нашої держави.
За фасадом позірної демократичності

Спершу про нас, рідних. Доки в наших головах пануватиме дотеперішня світоглядна інерція, доти кожна сторона, приходячи до влади, вважатиме своїм обов’язком «зачищати» суспільне життя від характерних ознак її «суперниці» — тобто робити саме те, що сьогодні завзято виробляє Дмитро Табачник у сфері освіти. Проте просвітку в цьому не видно, — та й навряд чи народ витримає нескінченну ідеологічну «санацію».

Тому наш стурбований українець чухає сьогодні потилицю й натужно думає, де ж поставити кому в реченні: «Об’єднатися не можна розійтися». Одному — на заході України — здається, що досить позбутися ворохобного Донбасу, і справи в країні підуть на лад. Інший же — на сході — переконаний, що досить «виправити помилку Сталіна» й позбутися Галичини, як Україна заживе спокійно і щасливо. Як колись у Сєвєродонецьку мріяли про ПіСУАР, так тепер у Галичині нерідко можна почути: «аби вижити, треба розійтися».

Але тривожить те, що в обох випадках ідеться про національну «лоботомію», тобто перетинання того сполучного тіла, яке відповідає за взаємодію обох півкуль головного мозку. Як на мене, це було б зрадою, скажімо, пам’яті Василя Стуса та Івана й Надії Світличних, Миколи Руденка та Олекси Тихого — і ще багатьох інших славних постатей України, котрі походять із Донеччини та Луганщини. Тобто ота позірна демократичність — мовляв, «не хочуть бути разом із нами, то хай як хочуть» — обернулася б цілковитим провалом на нашому головному цивілізаційному іспиті.

Утім, схоже, позірна демократичність зваблює не лише українців, а й наших західних партнерів. Так, Об’єднана Європа, перш ніж узагалі думати про членство в ЄС України, апелювала до неї: «Україна має визначитися, з ким вона: із Заходом чи з Росією. Ми шануватимемо будь-який її вибір». Що ж, справді толерантно й демократично, особливо на тлі Росії, яка, завзято «проковтуючи» Україну, альтернативи їй не залишає.

Однак вдумаймося глибше у цю європейську демократичність. Чи може Україна дати таку відповідь сьогодні? У тому-то й заковика, що ні. Україна — доки вона залишається демократичною державою — змушена рахуватися з наявністю в ній протилежних геополітичних орієнтацій і відповісти однозначно, з ким вона, не може (принаймні на цьому історичному етапі). Натомість вона могла б відповісти однозначно, якби перестала бути демократичною, якби дозволила собі притлумити волевиявлення однієї з двох частин свого народу. Тобто якби робила саме те, що намагається зараз робити команда Віктора Януковича, перетягуючи «ковдру» на бік Росії та ігноруючи протести й цивілізаційний шок із боку незалежницького і значною мірою прозахідного суспільного сегмента.

Отже, позірно демократична формула Європи насправді свідчить про її неспроможність усвідомити, що ота світоглядно розколена й нерішуча Україна сьогодні якраз і виконує головне цивілізаційне європейське завдання — поєднувати різнорідні культурні сутності. Вміння виконувати саме це цивілізаційне завдання стало «фішкою» Європи у ХХ столітті, — чому ж вона не бачить, що Україна змушена виконувати його ледь не наодинці, западаючи у крайнощі, припускаючись помилок і через це постаючи в уяві європейців таким собі «гидким каченям» і trouble-maker’ом?

Європі треба не віддавати Україну Росії як причину свого головного болю, а усвідомити «межову» природу України, яка закономірно поєднує в собі структури обох цивілізаційних типів, а тому не може належати цілковито жодному з них. У цьому сенсі Україна потребує з боку Європи margins of appreciation — визнання, що її неоковирність є наслідком унікальності її цивілізаційного завдання, а ще — готовності сприяти реалізації цього завдання шляхом спільно продуманих програм.

«Планетарна вісь» України нахилена під певним кутом, тобто вона, Україна, вимушено переживає «пори року» — то прокинеться до свободи й зацвіте надіями, то пожовкне від розчарувань і вкриється кригою зневіри. Про нас справедливо буде сказати водночас прямо протилежними Шевченковими цитатами: і «отам-то милостивії ми ненагодовану і голу застукали сердешну волю та й цькуємо», і «не вмирає душа наша, не вмирає воля, й неситий не виоре на дні моря поле, не скує душі живої і слова живого…» («Кавказ»). Досі ота нахиленість «планетарної осі», оте западання то в одну, то в іншу цивілізацію було фатумом України, від якого, здавалося, не втекти.

Проте скільки ще іспитів нам треба повторно складати, аби зрозуміти: наш фатум — насправді не фатум зовсім (Бог не карає народи), а призначення — призначення, якого ми ще не пізнали, не осягнули. Свого часу в пермському політичному таборі я сформулював для себе «одинадцяту заповідь»: «Не пожадай долі іншої». Стосується вона однаковою мірою і окремої людини, і всього народу. Отож не пожадаймо долі іншої, а пізнаймо сенс тієї, яку маємо. Задумаймось: чи нема в нашій національній чудернацькості — в отому бутті «поміж двома світами» — якогось еволюційного шансу, який не міг проявитися досі в одних цивілізаційних обставинах, але може проявитися в інших — сьогодні, завтра, найближчим часом?

Мирослав Маринович

Tags: , ,

Comments are closed.