Український капіталізм і українізація

«Малограмотні «круті» діють сьогодні не тільки
в торговельно-фінансових оборудках,
рекеті та на міських «товчках».
Пробиваються вони і в делікатніші
сфери – політичних тусовок та
«інтелектуальних» новацій».

Іван Дзюба

Російськомовні українські націоналісти

22 лютого молоді люди з організації «Тризуб імені Степана Бендери» зробили відчайдушну спробу зірвати прес-конференцію власників мережі кінотеатрів ТОВ «Мультіплекс-Холдинг», які протестували проти обов’язкового дублювання фільмів українською мовою.

Під час прес-конференції тризубівцям вдалося перекинути стіл та втекти. Коли прес-конференцію відновили, «захисники» української мови тишком повернулися та ще раз перекинули стола. Вдруге втекти їм не поталанило – довелося пояснювати свої дії зацікавленим журналістам.

І саме в цей «тріумфальний» момент загальної уваги засобів масової інформації виявилося, що «борці за мову» не здатні її пропагувати.

З’ясувалося, що хлопці слабо розуміються навіть на тому, що саме пропонує «Тризуб» у мовному питанні.

Пропагандисти української культури виявилися вкрай малописьменними. Намагаючись висловити свої думки українською, говорили дуже повільно та кострубато, хоч і докладали щирих зусиль, аби граматично правильно складати зі слів речення. Відповідаючи на провокаційне питання журналістської братії – назвати десять найвизначніших українських поетів – просто виставили себе на посміх. Виявилося, що добре знають вони про існування лише трьох із сотень українських поетів. Як ви мабуть здогадалися – це Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка.

Лише після тривалої паузи згадали Тичину, а також у минулому автора вірша «Партія – очі мої», а нині вельможного пана Павличка. Але вже тільки прізвища без імен. Ще через кілька хвилин витиснули з себе прізвище Жадана, який мабуть буде дуже пишатися, що потрапив у шістку кращих українських поетів. Саме шістку, а не десятку. Адже у всій українській літературі за версією Тризуба не набереться й десяти видатних поетів.

Сумна, щоб не сказати ганебна, вийшла «пропаганда» української культури. Скоріше її плюндрування, яке з радістю використали ті, кого тризубівці називають «україножерами». У всіх багатотиражних російськомовних газетах на різні лади обсмоктують поведінку темних та затурканих «відморозків», які навіть не здатні виразно пояснити, чого вони вимагають.

На жаль, ситуація, коли «пропагандисти» української мови самі її не знають і не використовують, стає типовою.

Якщо ви підійдете, скажімо, до учасників мітингу ВО «Свобода» та заговорите з кимось із них українською, у відповідь ви скоріше за все теж почуєте, може не надто вишукану, але все ж таки українську мову. Не поспішайте однак радіти, та уявляти собі, що навколо вас зібралися щирі та свідомі носії скарбниць української мовної культури. Постійте трохи мовчки та уважно прислухайтесь. Ви неодмінно почуєте, як під звуки гучних промов про українську мову, ті самі «свідомі» хлопці, що п’ять хвилин тому розмовляли з вами, між собою спілкуються російською. Не надто грамотною, із значною домішкою спотворених українських слів, але все ж таки не українською мовою.

Ці приклади не свідчать, що хлопці та дівчата не хочуть розмовляти українською. Не засвідчують вони і нещирість їх бажання нею користуватися. Свідчать вони лише про те, що за п’ятнадцять років національно виховання у незалежній Україні сфера вжитку мови практично не розширилася.

Буржуазна влада спромоглася за півтора десятиліття втокмачити багатьом українцям націоналістичні гасла та відразу до іноземців зі сходу та півдня, навіть холопський пієтет перед північно-атлантичними країнами, але не зробила доступнішими скарбниці національної культури.

І чим далі, тим очевидніше, що правлячі класи українського суспільсва цілком влаштовує саме такий український громадянин: українець, який перейнявся націоналізмом, але дуже поверхово засвоїв національні скарби свого народу. Російськомовний, а краще взагалі малописьменний український націоналіст – от ідеал українських капіталістів.

Як не прикро, російськомовний український націоналізм, як потворний тип шовіністично-малописьменної суспільної свідомості, стає найтиповішим й має всі шанси розповсюдитися та замінити собою життєдайне коріння національної культури, стати надійною опорою у її нищенні, примітивізації, зведенні до колоніального етно-архіологічного статусу.

Причому зрусифікованість, а точніше кажучи де-українізованість та малописьменність формально україномовних Тризубу та «Свободи» – тільки один бік російськомовного українського націоналізму. Існує також і інший, більш відвертий, безпардонно російськомовний український націоналізм. Явище це без сумніву не менш потворне. Йдеться про всіляких «регіоналів», так званих «комуністів» з КПУ, яких незважаючи на їх послідовну буржуазно-націоналістичну політику, чомусь не прийнято називати «націоналістами». А дарма. Адже вони насправді є більш послідовними, щирими та непохитними провідниками націоналістичної ідеології. Як не дивно, їх діяльність більшою мірою відповідає потребам української буржуазної держави, оскільки більш тісно пов’язана з корінними інтересами найбільш потужних фракцій української національної буржуазії та сформованого з неї правлячого класу.

В цьому обстоюванні «державного» економічного інтересу їх можна без сумніву визнати найбільш послідовними. І всі розмови про те що вони буцімто керуються з Москви та прагнуть назад до Російської Федерації – повна нісенітниця. Адже Українська держава – для них єдина оборона від більш потужного та хижого для їхніх капіталів російського бізнесу. Опинись Пінчук та Ахметов у путінській Росії, вони неминуче втратили б свій статус «незалежних олігархів» та змушені були б продавати свій бізнес російським металургійним та хімічним монополіям. Це якщо не опинилися б на сусідніх нарах з паном Ходорковським.

Інша справа, що націоналізм у цих хлопців ще більш утилітарно-економічний, більш природній та відповідно не такий міфологічний. Цьому націоналізмові взагалі начхати на українську національну культуру, адже він навіть формально себе з нею не асоціює. Атрибути української нації потрібні їм виключно як символіка, виправдання для існування державного кордону, митниці, повернення ПДВ, загалом зручної системи оподаткування та перерозподілу коштів держави у власні кишені.

Зацікавленість «донецьких» у розвитку української культури відсутня майже повністю. Їхній інтерес виключно в отриманні робочої сили, яка, може, зовсім ніякої культури (в тому числі і російської) не знає, аби тільки мала достатню для роботи на їхніх підприємствах кваліфікацію та по можливості щиро вірила у рідну державу Україну. В те що Українська держава – «демократична», «європейська», що в нас жити людині вільніше ніж, скажімо, в Росії. Тобто ці фракції української буржуазії вважають повзучу ринково-ліберальну русифікацію та де-українізацію об’єктивним та непереборним за умов вільного ринку процесом проти якого годі і боронитися. В чомусь вони мають рацію – за вільного ринку і справді мало що можна зробити для відродження української культури. В той же час, обстоюючи українську національну державу, як незалежного (хоч в якійсь мірі) економічного суб’єкта та формуючи у власних інтересах більш менш єдиний культурно-медійний простір, вони об’єктивно сприяють формуванню в Україні культури, яка суттєво відрізняється від російської та від культури всіх інших країн. Інша справа, що культура ця мало чого спільного має як з українською, так і з російською культурною традицією. Це культура переважно «русько-украйонська», причому примітизованого колоніального типу.

Націоналісти ж формально-україномовні, які базуються переважно у західній Україні, де менше великих промислових гігантів (особливо сировинних, що складають основу сучасної української економіки), менше опікуються загальноекономічними інтересами українського бізнесу та готові здавати їх за безцінь хоч Європі, хоч Америці, хоч Росії. Вони репрезентують більшою мірою інтереси закордонного капіталу в Україні та зав’язаних на нього фракції буржуазії, зокрема фінансового капіталу.

Це стосується зокрема продажу найбільших промислових гігантів саме закордонному капіталу (згадаймо випадок з відбиранням у Ахметова та Пінчука та перепродажем Міталлу Криворіжсталі). Дивної історії з російським газом. Педалювання вступу до НАТО – від якого реальна користь хіба що американському капіталу. Дискримінаційних у багатьох аспектах умов вступу до СОТ. Тобто ці навіть економічними основами української незалежності мало опікуються, незважаючи на всю їхню гучну фразеологію.

…незважаючи на розбіжні формальні статуси щодо української мови, різні фракції буржуазії, які стоять за ними, різні прапори та риторику. Незважаючи навіть на різне ставлення до статусу української мови, обидва типи українського буржуазного націоналізму об’єктивно сприяють поглибленню культурної кризи, де-українізації та культурній деградації суспільства.

Спробуємо розібратися, звідки ж узявся на наших теренах «російськомовний український націоналіст» та чи не є неминучим безроздільне панування цієї потвори в Україні.

Русифікація

Відповідь здається очевидною. Причиною російськомовності українських націоналістів є русифікація. Та сама, витоки якої можна відстежити до часів російської імператриці Катерини Другої, а за бажання так і до самого Богдана Хмельницького та Переяславської ради. Засобом від русифікації офіційно вважається державна незалежність, причому в жодному разі не радянського, а саме буржуазно-ліберального зразка.

Але, от біда, виявляється, що русифікація притаманна не тільки російській імперії за царату та певним періодам в історії СРСР. Русифікація продовжується і зараз. І русифікація ця потужніша за найпотужніші русифікаторські тенденції радянської доби. Так, принаймні, вважає автор відомої книги «Інтернаціоналізм чи русифікація» Іван Дзюба, якого без перебільшення можна вважати совістю українського національного руху останніх чотирьох десятиліть. Дзюба стверджує, що русифікація, яку він спостерігав у 70-х роках ХХ століття, продовжується і зараз. На його думку, існує «парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті вибороло власну державу»:

Грабіжницько-мафіозний «ринок», мотивований лише бажанням якомога швидшого і якомога більшого зиску, напропале експлуатує історично спотворену культурно-мовну ситуацію і далі виштовхує, «відторгає» українську мову й культуру, активно діє проти них.

Українська преса сьогодні практично витіснена з суспільного побуту. Українські книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що останнім часом з’являються, до читача не доходять. Девятий вал російськомовної «масової культури» заливає руїни культурної інфраструктури України.

На цьому майже апокаліптичному тлі безпорадно і жалюгідно звучать не тільки патріотичні заклики аматорів «плекати рідну мову», а й риторика урядових постанов та програм розвитку української мови й культури. (Дзюба, 2005, стор.32-33)

Не варто закривати очі на те, що русифікаторські тенденції продовжуються і після так званої «помаранчевої революції». Згідно із даними статистики, оголошеними у серпні 2007 року віце-прем’єр-міністром України Дмитром Табачником, у 2006 році в країні було видано майже 16 тис. книжок загальним накладом 54,21 млн. примірників, з них українською мовою – близько 10 тис. книжок тиражем 31 млн. примірників. При цьому тираж російськомовних книжок збільшився на 3,5 млн., чого не можна сказати про книжки українською мовою, зазначив Д. Табачник.

У «найстрашніші» ж радянські часи загальний тираж книжок українською мовою залишав далеко позаду всі інші. Так, у 1960 році загальний тираж книжок українською мовою склав близько 70 млн., а в наступні «русифікаторські» десятиліття він постійно зростав, досягнувши у 1990 році 95 млн. примірників. Отже, загальний тираж книжок українською мовою був у 1990 році майже удвічі вищий ніж загальний тираж усіх книжок, які видаються сьогодні в Україні всіма мовами.

І це зовсім не питання економічної кризи, адже за тими ж офіційними статистичними даними у тому ж таки 2006 році ВВП України нарешті досяг рівня 1990 року. Тобто економіка відновилася, пережила кризу, а от культура, на жаль, ні. Об’єми споживання культурного продукту катастрофічно, у рази знизилися. Однак і це не все, зміна структури економіки від розвиненої індустріальної (30% – машинобудування, 10% – сировинні галузі) у 1990 році до зворотної сировинно-колоніальної (10% – машинобудування, 30% – сировинні галузі) зараз, призвела до змін у структурі споживання культурних благ. Кількість відвідувань театрів на рік скоротилася майже утричі – з 17,6 млн. відвідувань до 6,2 млн. Відвідування концертів скоротилося більше ніж у три з половиною рази – з 15 млн. до 4,1 млн. Відвідування музеїв – у півтора рази. Скоротилися кількість бібліотек та об’єми бібліотечних фондів, кількість закладів культури, кінотеатрів та їх відвідувань.

У той же час зросли обсяг телевізійного та радіо мовлення, разовий тираж газет. Зросли за рахунок беззмістовних шоу та мильних серіалів на телебаченні, хіт-парадів «тимчасових мелодій без змісту та сенсу» (визначення Радіо-Джем) на FM-радіостанціях. Мільйонними тиражами видаються до нудоти огидні рекламно-інформаційні газети з «новинами» одним реченням. Причому такі газети, ймовірно з міркувань ширшого охоплення аудиторії, майже повністю російськомовні, адже російською читати в Україні достеменно можуть всі, чого не скажеш про українську.

Загалом основною тенденцією змін у культурній сфері є її невпинна деградація. Чого ж тоді дивуватися, що українці не знають ані власних поетів, ані письменників і драматургів. Дивно скоріше те, що вони ще пам’ятають імена Шевченка та Франка та не вважають їх якими-небудь «древніми літописцями часів князя Володимира-Червоне Сонечко».

От через таку ліберальну політику вільного культурного ринку і відбувається масове оскотинювання – деградація нації. Через неї і виникає малописьменний, але дуже пихатий тип російськомовного буржуазного українського націоналіста, на якого поступово перетворюються позбавлені можливостей культурного розвитку діти колишніх російськомовних великодержавних шовіністів та, як не дивно, й україномовних націоналістів і літераторів.

І найбільша біда у тому, що українську державу російськомовний український націоналіст цілком влаштовує. Більше того, їй якраз і найбільш потрібні люди, національна свідомість яких обмежується заклинанням ворогів нації та вивченими напам’ять штампами про «більшовизм» та « тоталітаризм».

Українізація

«З усіх режимів, які можуть бути в Україні,
повніше за все може забезпечити національне
відродження нашого народу режим
національно-української радянської влади»

Володимир Винниченко

Після наведеної статистики навряд чи в когось залишився сумнів, що політика українізації в сучасній буржуазній Україні зазнала повного фіаско. Якщо не вважати, звісно, за здобуток масове навчання українських дітей виключно українській грамоті. Коли дітей українців, які зазвичай добре вміли писати двома мовами, перетворюють на людей які вміють писати лише однією, якою вони до того ж не розмовляють та майже не читають.

Однак була в українській історії і інша українізація, яка супроводжувалася не деградацією, а навпаки масовим зростанням культурного рівня населення. Українізація, яка сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47 % на 1926 р. до 8 % у 1934 р. Українізація, яка сприяла розвитку книгодрукарства українською мовою, яке зросло з 32,5% від загальної кількості видань у 1919-1926 роках до 64,6 % у 1927 -1938 рр. У піковому 1933 році – книжкова продукція була українізована на 83%. Тобто частка українських видань у книговидавництві значно перевищувала сучасний рівень як за кількістю видань, так і за загальними тиражами.

Різко зросла частка української періодики: якщо у 1922 р. українських газет майже не було, то на 1933 р. їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89 % від загальної кількості часописів в Україні (преса 1926 р. була українізована на 60 %); у 1933 р. українських журналів було 89 на всіх 118.

Українізація не обмежувалася лише мовою, а охоплювала культурний процес у цілому, сприяла опануванню української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. Українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, зазнали нечуваного ні до, ні після в українській історії розвитку. Навіть найзаклятіші вороги всього радянського визнають, що цей період історії Радянської України був добою культурного відродження української нації.

Відродження це було свідомою і успішною політикою тих-таки українських більшовиків, на досягнення соціальної справедливості в тому числі у тому, що стосується доступності для всіх українців їхньої національної культури та можливості творчо й культурно розвиватися самому, робити свій внесок у культурний розвиток не тільки свого народу, але й всього людства. І закінчилася ця українізація саме тоді, коли сталінська бюрократія знехтувала істинним більшовизмом та повернула поступово до капіталістичної реставрації, наслідки якої ми зараз і спостерігаємо.

Головна різниця між сьогоднішньою «українізацією» та українізацією 20-х років ХХ сторіччя полягає саме в їх протилежній соціальній природі. Тоді держава опікувалась соціальною справедливістю, а тепер ринковими реформами, які неминуче призводять до поляризації суспільства як у сенсі економічного, так і культурного зубожіння більшості українців.

Українські інтернаціоналісти

Політика українізації 20-х років була політикою послідовного пролетарського інтернаціоналізму, яка впроваджувалася у життя українськими комуністами-інтернаціоналістами та знаходила щиру підтримку з боку інтернаціоналістів з інших країн, у тому числі й російських. Адже ідеологія марксизму передбачає рівноправне та повноцінне залучення до всіх сторін суспільного життя всіх людей, особливо найбіднішої їх частини, яке неможливе без їх всебічного культурного розвитку у всьому різноманітті національних та інших культурних форм. Будь-яка фактична перевага однієї національної культури над іншою – навіть існуюча на тлі формальної рівності – створює несправедливість, обмежує можливості однієї національної культури перед іншою. Будь-яка ж спроба культурної уніфікації на основі усунення з культурного поля певної національної культури є такою фактичною нерівністю, яка до того ж збіднює культурне різноманіття людства спотворює культурний розвиток особистості людей, які є її носіями. На відміну, до речі, від неоліберальної ідеологіє, яка визнає культурне різноманіття рівно настільки, наскільки воно є економічно ефективним. Та вважає цілком природними глобальну культурну уніфікацію й занепад малих національних культур, які не здатні досягти економічно-ефективного рівня функціонування.

Через цю принципову відмінність пануюча буржуазно-ліберальна ідеологія і не може дозволити собі адекватно сприймати національне відродження 20-х років ХХ століття. Самі факти настільки очевидні, що зовсім їх відкинути не вдається. Але робляться відчайдушні спроби їх перекрутити, вихолостити, штучно відділити національне у цьому явищі від соціального. У такому «стерилізованому» вигляді і подається відродження, наприклад, у сучасних шкільних програмах.

Мабуть, щонайменше дві третини чи не найкращих творів української літератури в школах вивчати незручно, бо вони не до кінця вписуються у концепцію «національного відродження всупереч більшовизму». Шановане у всьому світі кіно Олександра Довженка та Дзиги Вертова – не можна показувати. Адже довженківська «Земля» – ода колективізації, «Арсенал» – ода робітникам, які повстали проти Центральної Ради і яких потопили в крові петлюрівські вояки (мабуть, власних робітників більше боялась влада УНР, якщо кинула проти них відбірні свої війська, а проти армії Муравйова – студентів та гімназистів – «героїв Крут»!). «Ентузіазм» Вертова – жорстка антицерковна пропаганда. А Сосюра, Куліш, Блакитний, Йогансен, – якщо відрізати від них те, що вони були комуністами, залишаться лише немічні євнухи, які цілком природно викликають у шкільної молоді відразу своєю пустотою та непослідовністю.

А саме ці українські інтернаціоналісти разом із такими лідерами більшовицької партії, як Скрипник в Україні, Ленін та Троцький в Росії, були рушійною силою відродження. Саме інтернаціоналісти піднесли, перетворили українську культуру з провінційно-етнографічної околиці культурного процесу російської та австро-угорської імперій на сучасну розвинену європейську культуру української нації. А сучасний буржуазний націоналізм, схоже, має всі шанси виступити у ролі її могильника.

Інтернаціоналізм та русифікація

Змушуючи росіян в Україні дивитися паршиве американське та російське кіно українською, ми не навчимо їх ані поваги, ані інтересу до української мови. І не в тому справа, що не потрібне якнайширше дублювання іноземних фільмів українською мовою. Звісно, потрібне, однак ніяк не можна обмежувати можливість подивитись кіно мовою оригіналу або мовою національної меншини, тим більше у районах її компактного проживання. Це насильство з явно вираженою неповагою і до інших націй, і до власного народу. Результат скоріш за все буде прямо протилежним до намірів: імідж нашої мови і культури, імідж України у світі від цього тільки програє. Адже культура, яку запроваджують примусово, не може не викликати відразу і спротив. Хай би в усіх кінотеатрах було визначено певний обов’язковий відсоток показів з українським дублюванням, але навіщо ж забороняти інші мови?

Українська мова вочевидь перебуває під тиском глобального капіталізму. А бізнес, як слушно зауважує той же таки Дзюба: «говорит по-русски», та трохи англійською». Тож, аби забезпечити фактичне рівноправ’я української культури поряд з іншими, які існують в Україні, безумовно слід застосовувати певні формальні заходи для її оборони. Однак чи мають це бути заходи заборонні, насильницькі, такі, що обмежують доступність культури? Скоріше навпаки – це мають бути засоби зі сприяння українському друкарству, кіно, театру.

Чи не корисніше було б виділити кошти не тільки на дублювання кіно, але й на переклад сили-силенної цікавих та корисних книжок, що виходять англійською, німецькою, французькою, російською, японською та китайською? І не тільки на переклад, але і на видання тиражами достатніми хоча б для забезпечення бібліотек (в тому числі шкільних), фонди яких, як показує статистика, не тільки не зростають, але продовжують невпинно скорочуватися. Може, не гріх було забезпечити кожну школу Інтернет-підключенням та витрачати кошти на розвиток українського Інтернет-контенту. Адже зараз навряд чи знайдеш навіть пристойну електронну бібліотеку української класичної літератури, не кажучи вже про кіно. Більшість фільмів-лауреатів Шевченківської премії взагалі неможливо побачити – їх досі немає на електронних носіях.

Суто заборонні заходи не тільки не врятують української культури, а навпаки сприяючи загальному зниженню її доступності вдарять насамперед по культурі слабшій – українській. Сприятимуть вони лише подальшому розповсюдженню російськомовних, або ще гірше – неписьменних українських націоналістів, які вже в найближчі десятиліття можуть перетворити українську мову на мертву археологію. На мову, якою розмовляють лише професори-«украиноведы» та й ті лише на спеціалізованих наукових конференціях.

Головною небезпекою для української мови є відсутність, а точніше сказати, несформованість у суспільстві соціальної сили, справді зацікавленої у її розвитку. Правлячі класи, як правило, добре володіють і англійською, і російською, і українською, і готові використовувати будь-яку з них залежно від того, що принесе їм більший зиск. Однак свої вишукані культурні потреби вони цілком можуть задовольнити іншими мовами, залишаючи для української місце між вишиванкою та хатою-мазанкою. Їм не потрібна українська технічна термінологія – адже всі знають англійську, не потрібні переклади світової класики – адже її краще читати в оригіналі.

Єдиною зацікавленою в справжній українізації суспільства стороною залишається українське робітництво, для якого вона означала б поворот від культурної деградації до всебічного культурного розвитку, соціального та культурного визволення від капіталістичного уніфікаторського поневолення. Українське робітництво, однак, досі у суспільну силу не сформувалося і змушене через це плестися у хвості буржуазних націоналістів, які при всій їх любові до мови і батьківщини вважають, що освіти робітникові цілком достатньо такої, аби він міг професійно виконувати свої обов’язки та менше думати про свої соціальні проблеми, які буцім-то його відволікають від щирої любові до України.

Причому цей корінний інтерес до культурного розвитку в українського робітника спільний і з російським робітником, і з китайським, і з німецьким. Більше того, культурне та соціальне визволення одного у сучасному глобалізованому світі є умовою визволення іншого. Адже лише міжнародна, або, застосовуючи іншомовне слово, інтернаціональна солідарність робітників – є єдиною силою, яка здатна протидіяти капіталу.

Саме тому альтернативи майбутнього української мови та культури лежать не в площині буржуазної українізації або русифікації, а полягають, врешті-решт, у виборі між – пролетарським інтернаціоналізмом, органічно пов’язаним із всебічним культурним розвитком у всій різноманітності форм людської культури, з одного боку, та буржуазною уніфікацією під націоналістичними гаслами, яка неминуче веде до зниження культурного рівня у поєднанні з русифікацією, американізацією, китаїзацією, онімечуванням, але аж ніяк не з українізацією.

livasprava.in.ua

Tags: , , , ,

Comments are closed.