Ще раз про громадянське суспільство та владу. Частина перша: Ми мусимо припинити рахуватися із безвідповідальною владою


Ідея, яка об’єднає Україну, повинна йти від громадськості.

Це перша умова реальної консолідації українського суспільства. Його сучасна ідеологічна палітра, на жаль, не здатна на це. Було б наївно також вважати, що в якийсь містичний спосіб в Україні з’явиться велика кількість дієвих, соціально-мобільних і незалежних від існуючих політичних партій громадських організацій.

На сьогодні можна зробити висновок, що ми живемо в ідеологічно дезорієнтованому, побудованому на системі особистих залежностей, суспільстві.

Класичний для Європи трикутник “держава (влада) – громадянське суспільство – людина” в Україні не спрацьовує. Натомість існує інша схема: “влада – підопічні – народ”. У цій схемі владу важко називати справжньою владою, бо в усіх провідних країнах світу під цим розуміють велику відповідальність (і певна річ, повагу й авторитет).

В Європі прийшли до форми “функціональної взаємодії” держави та громадянського суспільства. “...Стабільна політична структура, – зазначає Ф. Фукуяма, – може виникнути лише за умов, якщо люди, що об’єднані спільними інтересами, здатні до співробітництва заради загальних цілей – здатність заснована, в кінцевому випадку, на соціальному капіталі… Але ніяка така система не може бути вибудувана, спираючись на масу неорганізованих та ізольованих один від одного індивідів, схильних формувати власні погляди та уподобання, про які стає відомо лише під час виборів”.

Ну, а відомий німецький політолог Ральф Дарендорф вважає, що громадянське суспільство, як правило, визнається частиною політичної системи, що протистоїть державі; це – структурно розмаїта соціальна сфера, яка компонується автономними організаціями та інституціями і в якій укорінена громадянська свідомість.

В Україні такий стан речей не спостерігається. У нас в умовах посттоталітаризму сформувались декілька орієнтованих на постійне здобуття влади політичних угруповань (які важко назвати справжніми партіями) з постійним електоратом. Ці угруповання стали продукувати “нові” ідеології, користуючись у своїй риториці “українськими” націоналізмом, соціалізмом, лібералізмом, консерватизмом та іншими, замішаними на щойно зазначених доктринах, ідейно-політичними цінностями. Однак, ідеологія жодного із цих угрупувань за останні 19 років не носила імперативної (як кажуть, “ідейної”) норми навіть для членів самих партій, – що підтверджують чисельні випадки перебігання від одних до інших політичних сил у цілому не надто різноманітного на обличчя українського політикуму.

Не дивно, що серед “народу” популярною стала така настанова: “поки не прийдуть нові люди, нічого не поміняється”. Думається, її вчасно підкинули “народу” політтехнологи, тоді як партії, які їх найняли, підкинули у владу “нових людей”. Схоже, цього й досі ніхто не помічає, але риторика навколо “нових людей”, які приходять до влади через старі політичні структури, працює. Тож, існуюча влада, спираючись на певне ідеологічне обґрунтування своєї програми і в принципі малу участь “народу” у контролі за відповідністю обіцянок і реальних дій влади, поступово створила величезну вертикальну мережу залежності громадян.

Це виявляється не тільки під час розподілу посад, на якому б рівні він не відбувався, а й тоді, коли обурений діяльністю якоїсь політичної сили громадянин в особистій розмові визнає, що його доля залежить саме від цієї сили. Іншими словами, можна зробити висновок, що з часів тоталітаризму у спадщину Україні залишилася малоефективна з громадянського погляду, втім достатньо зручна з огляду на потребу власного збереження, система влади, в якій права і свободи людей та їх колективів забезпечують не громадянські структури, а далекі від реальних потреб людей і закриті декількома ступенями захисту органи влади.

Аби громадськість стала серйозним важелем впливу, треба кожному громадянину, який вважає себе політично заангажованим не більше інших, відмовитися обожнювати владу.

Влада, як уже зазначалося вище, це – насамперед відповідальність. Коли остання стає справді “останньою”, громадськість має право відмовитися слухатися таку владу. І йдеться не про якісь незаконні дії, а про вироблення альтернативної програми на рівні окремих колективів громадян.

Звісно ж, тут має зрости роль місцевого самоврядування. Бо важко віриться, наприклад, що консолідована позиція якогось місцевого підприємства вплине на центральні органи влади (як власне і на регіональні, які їй підпорядковані). Іншими словами, допоки громадські організації не стануть впливати на реальний фарватер реформ (зокрема, для малого і середнього бізнесу – ближчого до людей і далекого від існуючої в Україні влади), доти продукувати об’єднуючі чи то роз’єднувальні ідеї будуть політичні сили, що давно здискредитували себе своєю відірваністю від людей і безпорадністю перед зловживанням наданими їм повноваженнями.

Щоб із громадськістю рахувалася влада, потрібно відмовитися від ставлення до людей, як до народу, маси, юрби, натовпу.

Стара формула “народу”, відома ще з ХІХ ст., справді розмита у своєму визначенні і зручна для маніпуляції людською свідомістю, не відповідає сучасному розвитку суспільства. Наприклад, що може бути спільного у таких представників “народу”, як видавець книжок і власник овочевих теплиць? Із погляду соціології – нічого.

З погляду політичної теорії – формування центральних і місцевих органів влади ніби об’єднує їх. Але на якій платформі? На платформі волевиявлення всенародної довіри тим чи іншим політичним силам, які всіма способами намагаються довести, що їхній рейтинг дає змогу пройти їм до влади?

Справжнє громадянське суспільство не повинно зважати на цю риторику! У громадянському суспільстві і видавець книжок, і власник теплиць єдині в тому, що держава, в якій вони живуть, повинна враховувати інтереси кожного окремо взятого громадянина, а не якогось ефемерного народу (або ще кажуть – “людей”).

Для цього кожен об’єднується з іншими видавцями та власниками теплиць (напрошується аналогія з профспілками, але вона невдала з огляду на те, в що вони в Україні носять суто совковий характер) і видивляються ту політичну силу, яка найбільше готова задовольнити їхні інтереси. Іншими словами, громадські організації створюються не для того, щоб дати поживний ґрунт для політичного менеджменту, а для того, аби мати першу сходинку консолідації людей навколо захисту спільних інтересів.

Важливою у цій справі є не тільки формальна сторона створення, а й ступінь дієвості організованих громадян, здатності активно захищати зазначені інтереси на різних рівнях. Зрозуміло, що до цього не здатен тисячний натовп. Усвідомлення того, що соціальна різноманітність суспільства є нормальним явищем – стане запорукою формування громадянського суспільства. Тоді як запозичена з часів “класової боротьби” маніпуляція дихотомією “бідні – багаті” сприяє лише загальному озлобленню і побутуванню по суті нікому непотрібних негативних емоцій.

Закінчення…

Валерій Семиволос

Tags: , ,

Comments are closed.