Ще раз про громадянське суспільство та владу. Частина друга: Неосвічені громадяни національної ідеї не сформулюють

Початок

Одна з головних умов формування в Україні громадянського суспільства – це підвищення рівня освіченості громадян. При цьому потрібно розрізняти формальний рівень освіти (середня, спеціальна, вища, “друга вища”), і справжньої освіченості. Неповага до інтелекту (знову ж таки, винесена з СРСР, в якому кожну думаючу людину сприймали з підозрою) створила в Україні спотворене бачення освіти як такої.

Окрім того, як слушно підмітив Юрій Присяжнюк, у нас і досі зберігається недооцінка освіченості, історично притаманна традиційному селянству ХІХ ст.

Це призводить до того, що факт здобуття освіти “і надалі посідає місце своєрідного додатку до політичної кар’єри та матеріального забезпечення”. Як наслідок – в Україні фактично відсутні перманентна освіта, самоосвіта, принципи профорієнтації, етика інтелігентності, повага до інтелектуальної власності тощо.

Примітивне ставлення до освіти і перетворення системи освіти на відбування певних її щаблів є слабким місцем українського суспільства. Низький рівень освіченості призводить до некритичного сприйняття інформації, яку пропонують політики, реклама, спеціальні соціальні проекти. Як наслідок, людей втягують у корисні певним структурам справи (до них можна віднести також релігійні та інші види сект).

Сподівання на розумного керівника, начальника тощо, – це частина політичної ментальності українського суспільства, яка допоки більше шкодила, ніж несла щось корисне. Головною проблемою тут є те, що громадяни України звикли споживати інтелектуальну продукцію, а не продукувати її. Промови політиків, коментарі журналістів, оцінки експертів сприймаються як існуючі форми істини.

Наприклад, важко уявити щирого прихильника комуністичної партії, який, послухавши про Українську повстанську армію з вуст політиків, захоче “закріпити” свої уявлення про неї з наукової літератури. Люди не звикли працювати на якість, вони звикли споживати те, що їм дають.
У повсякденні всі ми харчуємося сурогатами з українських маркетів, половина з яких просто шкідлива для організму. А скільки гучних справ ми знаємо про закриття таких маркетів? Обмаль. І це не тому, що закони не діють. А тому, що ніхто ними не користується. Адже для цього потрібно мати певний рівень освіти (юридичної зокрема), громадську позицію і, звісно ж, час, аби її відстоювати.

Відомий американський філософ Джон Дьюї не згоден із такою “популярною” нині думкою, ніби загальна участь громадян у політичному управлінні (яка необов’язково передбачає пряму демократію) в сучасній державі неможлива через її великі масштаби. Відчуженість громадян один від одного і від влади, на його думку, може бути подолана саме шляхом демократичної освіти й виховання за одночасного реформування існуючих політичних та економічних стосунків.

Освіченість дасть українському суспільству шанс пізнати себе й інших. Власне, тільки добротний рівень освіти всіх і кожного в Україні надасть можливість без зайвої дози упереджень підійти до розуміння проблеми національної ідеї, як такої.

Звернення до питання “національної ідеї” в Україні має величезний і подекуди невиправдано шкідливий резонанс. Частина людей, пізнаючи цю ідею, апелює до “вічних цінностей” національної культури, дехто намагається дати визначення “національної ідеї”, а дехто – довести неактуальність такого роду проблем у сучасних умовах. Отже, національна ідея може мати три рівні сприйняття: емоційний (виключно особистий), науковий і громадський.

Перший є надто індивідуальним, щоб пропонувати його суспільству, адже очевидно, що механізми національної самоідентифікації окремо взятої людини не є такими ж самими для інших людей. Надмірне душевне переживання, як відомо, надто коротке в часі явище, щоб виводити з них якісь закономірності. Науковий погляд на проблему не передбачає емоцій. На цьому рівні насамперед треба усвідомлювати те, що “національна ідея” це – “існування нації в ідеалі” (колись, зараз або в майбутньому). Позаяк жодна ідея не може бути реалізована вповні, а сама вона постійно вдосконалюється, точного її визначення не може дати ніхто.

Західноєвропейське суспільствознавство не знає таких визначень “національної ідеї” (“ідеї нації”, власне “нації”). Незважаючи на це, “ера націй та націоналізму”, що розпочалася наприкінці ХVІІІ ст., сьогодні триває. Більшість новопосталих держав носять саме “національний” характер. Можливо, колись світ відмовиться від національного принципу організації суспільства і влади, однак найближчим часом навіть альтернатива інтеграційних процесів виглядає надто слабкою. Тобто, заперечувати існування націй не можна.

У випадку з українською нацією ситуація ще складніша. Частина націологів, як правило, перелічує кілька формальних ознак нації: мова, культура, історія, традиційна обрядовість тощо. Їхня логіка проста: плекаймо ці надбання і тоді будемо українцями! Це є формальний погляд у націології, згідно з яким нація виступає як щось таке, що є вічним і має певний набір сталих ознак.

Проте досвід засвідчує, що всі ці “об’єктивні” ознаки втрачають сенс націєутворюючих, якщо кожен потенційний член існуючої в ідеалі нації не підкреслює свою ідентичність з нею особисто. Адже нація – це насамперед люди. Французький учений Ернест Ренан казав, що “нація – це щоденний плебісцит” .

Для сучасних громадян України це означає: прокинулися зранку Микола з Донецька, Тетяна зі Львова, Петро з Чернігова й Ольга з Одеси – і, навіть не знаючи про існування один одного, не знаючи всіх формальних ознак нації, усвідомили себе членами української нації. Тобто, інший науковий (в цьому разі – конструктивістський) націологічний погляд на проблему існування нації на перше місце ставить питання національної свідомості. Людина може не розумітися на тонкощах українського фольклору, але з гідністю підкреслювати свою приналежність до української нації.

Колишній президент України Л. Кучма зазначив, що “національна ідея не спрацювала”, маючи на увазі, що українцям не вдалося за перші роки незалежності сформувати моноетнічну націю. Сучасна націологічна теорія пояснює це досить просто: розрізненням етнічних і політичних націй. Етнічна нація (знову ж таки в ідеалі) складається з представників одного етносу, політична – з представників декількох. Яскравим прикладом останньої є швейцарська нація: немає етнічних швейцарців, а є німці, французи й італійці, які усвідомлюють себе швейцарцями, тобто громадянами Швейцарії.

В Україні діє саме ця концепція нації, що затверджено навіть у Конституції через поняття “український народ” і “українське громадянство”. Коротше кажучи, членом сучасної української нації є кожен громадянин України. Із середини 1990-х рр., – із часу, коли члени правих партій нашого політикуму відмовилися від спокуси “націоналізації” держави і суспільства, усвідомивши, що Україна є надто багатоетнічною державою, – діє концепція політичної української нації.
Інша справа, що вже понад п’ятнадцять років різні політичні партії спекулюють на темі “національної ідеї”, прагнучи залишити за собою ту чи іншу частину електорату, яка сповідує (а точніше – змушена сповідувати) відмінні мовно-культурні, історичні і т. ін. цінності, забуваючи при цьому, що є членами однієї громадянської спільноти, єдиної української держави. Цілком очевидно, що політики вносять величезний розкол у становище нації і вся відповідальність за відсутність її єдності лежить передусім на них.

Виникає питання: наскільки стаємо причетними до цієї справи ми – громадяни? Думаю, що той, хто працює на сьогоднішні партії, вже не є громадянином, а радше гвинтиком у величезній політтехнологічній машині. Справжня інтелігентна і морально виправдана місія полягає в інформуванні суспільства про його наукове самопізнання, стимулюванні його до цього. Водночас варто донести людям потребу сприймати критично все, що говорять політики.

Адже основна хвороба сучасної української нації полягає в тому, що здебільшого не вона створює “національну ідеологію”, а роблять її люди, які є далекими від її інтересів і живуть замкненим колом своїх уподобань та амбіцій. Навчити українських громадян критично ставитися до маніпуляцій їхньою свідомістю – друга і, можливо, головна місія справжнього громадянина, який розуміється на національній ідеї. Саме у цьому полягає громадський рівень сприйняття цієї проблеми.

Викладене спонукає до підбиття таких підсумків:

1) в Україні існує політична нація, ґрунтована на тому, що кожен український громадянин є її членом;
2) представники сучасної політичної (а також частини інтелектуальної) еліти дискредитують ідею існування єдиної політичної нації, використовуючи у своїх промовах гасла, що задовольняють лише одну її частину і обурюють іншу (у цьому контексті не можна не погодитися з відомим в Україні й світі українським істориком Ярославом Грицаком, що Україні потрібні партії не за реґіональним розподілом, а за ідеологічним, тобто не партії Сходу і Заходу, а партії, які відбиватимуть інтереси різних верств населення, незалежно від їхньої національної приналежності);
3) чим швидше суспільство навчиться відстоювати перед владою реальні вимоги (а не навпаки), а політикум поповниться критично мислячими і незаангажованими лідерами, тим більше у нас шансів збудувати єдину Україну демократичним шляхом.

Валерій Семиволос

Tags: , ,

Comments are closed.