Вадим Карасьов: Олігархи почали грати ретроградну, реакційну роль. Це – прагнення до націоналізації збитків і приватизації прибутків.

Я вірю Директорові Інституту глобальних стратегій Вадиму Карасьову, коли він каже, що затребуваний різними українськими політиками. Він хоч і ставить найсуворіші діагнози політичному класу, але при цьому випромінює оптимізм, варганить чергові політичні афоризми (він називає це «конструюванням сенсів») і носить теку корисних порад для всіх без виключення інститутів влади і груп опозиції. Хто у наш час відмовиться від такого собі сеансу політичного психотерапії?

У цей свій прихід в УНІАН, почувши наші скарги на найнуднішу виборчу кампанію, він, погодившись, тут же почав шукати плюси нинішньої ситуації. Більшу частину нашої розмови представляємо читачам.

- Ви їздите країною, вам цікаво спостерігати за настільки наперед вирішеною кампанією?

Є речі, які не вирішені заздалегідь, хоча, за великим рахунком, все вже вирішено. За нас, політиків, і за виборців. Інтрига зберігається саме в цьому зазорі між невирішеністю і вирішеністю. З цієї точки зору кампанія цікава. Зрозуміло, що конфігурація місцевої влади зумовлена, оскільки вибори як такі від самого початку не задалися. Але не в цьому головна мета кампанії. Інтрига в тому, наскільки вона впишеться у загальний транзит влади. Точка відліку цього транзиту випадає на другий тур та інавгурацію президента - на початок 2010 року. І якийсь відрізок буде пройдений до листопада – грудня, коли будуть сформовані нові місцеві ради і оформиться нова конфігурація влади в цілому по країні. Вибори мерів і місцевих рад могли б стати поштовхом обговорення низки проблем місцевого самоврядування, комунальних, інфраструктурних, житлових. Але не стали... Вони виявилися заручниками глобальніших тенденцій, які стосуються нинішнього політичного режиму. На виборах не вирішується питання конкретних прізвищ, політичних складів місцевих органів влади. Вирішується питання, наскільки сильний адмінресурс і чи можна його відновити і перезапустити в тому режимі, в якому він працював до 2004 року.

- Чому ж не можна? Вже зрозуміло, що можна...

- Тенденція до цього є чітко вираженою. Але міру не визначено, як і не визначено опірність адмінресурсу з боку регіональних, місцевих і загалом опозиційних еліт, рівень пригніченості/опірності суспільства. З политико-філософської класики (М.Фуко) відомо, що опірність є конститутивним елементом влади. Тобто характер, тип влади визначається опірністю.

Наскільки і в яких формах суспільство чинитиме опір? Пасивно? Активно? Глухе ремствування і внутрішнє невдоволення, і незадоволеність чи колективна дія всіх опозиційних і протестних сил? Чи винаходитимуться нові форми суспільного і громадянського опору і протесту? Наскільки опозиція зможе скористатися появою нових осередків і чинників невдоволення місцевих еліт і виборців? Наскільки вона зможе освоїти і переробити імпульси невдоволення на адресу Партії Регіонів? Особливо це стосується Півдня, Сходу, Центру України, які підтримували Партію Регіонів і Віктора Януковича в його сходженні до президентства. Після цих виборів стане зрозуміло, чи залишаться у нас хоч би рештки реального самоврядування, чи збережеться хоч би відносна автономія регіональних еліт чи можна попрощатися з регіональними елітами, як якимось політичним явищем. Партія Регіонів майже виграла місцеву владу. Замість самоврядування – можливо, буде «Сам-урядування».

- Представники регіональних еліт на виборах позаносили грошей різним партіям, а потім бах - і опинилися поза прохідною частиною списку, і підозрюють, що ті двоє-троє людей, які опинилися в прохідній частині, не допоможуть вирішити їх проблеми.

- Регіональні еліти занесли, як ви кажете, гроші тим політсилам, у яких є більш ніж 3-процентний рейтинг на майбутніх виборах до парламенту. Тому, якщо говорити про прізвища, то тим, у кого в кишені місце в майбутній Раді, й кладуть до кишені грошовий внесок. І хай несуть, кладуть, везуть, присилають, хоча це скоро може втратити сенс. Але раз уже занесли, то є надія, що вони спробують ці гроші захистити. І в цьому сенсі на якусь групу опору, якийсь «монетарний бар`єр» електоральному авторитаризму можна чекати. Тому що ніщо так не скріпляє, не мотивує, не стимулює, як вкладені «мані».

А ось коли у виборців віднімають право обирати тих, кого вони вважають за потрібне обрати, тоді це вже замах на політичні і громадянські права. Мої останні кримські враження. У Криму Партію Регіонів не сприймають уже як свою. Вона, зайшовши до Криму, одразу почала ділити, віднімати, перерозподіляти. Не давати, віддавати – віднімати. І, незважаючи на те, що вибори вона «зробила», і тепер може так побудувати країну, що втратить громадянську і електоральну довіру. Можна бути партією влади, можна бути домінантною політичною силою, але при цьому бути чемпіоном громадської недовіри. Раніше Партія регіонів номінувалася, як представик законних інтересів Півдня і Сходу України. Припустімо, помаранчеві вважали своїм Захід України, а «ми, регіонали, представники Півдня і Сходу, боремося за російську мову, проти НАТО, захищаємо вас від помаранчевих». Так от, судячи з настроїв в Одесі, Криму, Дніпропетровську Регіони уже не розглядають, як представника інтересів цієї частини України. Багато хто розглядає цю політсилу, як чужу, і навіть «окупаційну». Це означає, що влада буде легальною, але нелегітимною в суспільній свідомості. Це безвихідь для виборців, для Партії Регіонів і для України в цілому. Це нонсенс. Не просто театр абсурду, але доволі небезпечна для політики річ. Влада має всі важелі, вона – домінантна сила, але при цьому їй не довіряють, нею скривджені, вона перетворюється на загальний алерген. От чому ці вибори - це всеукраїнський сканер, за допомогою якого тестується: чи вдався транзит влади до фасадної демократії або до напівавторитарного режиму і наскільки є незворотніми/зворотніми демократичні завоювання останніх років.

- Чомусь вийшло, що в опозиції є всього одна-дві політсили і решта – хортенята Межигір’я.

- У такому разі цікаво, що або хто, по-вашому, є опозиція?

- Крім усього іншого, - ті, хто дають різкі іноді особові оцінки. Ті, хто не годується з Банковою, той, хто не укладає альянсів в обхід і проти виборців. А крім Тимошенко і Гриценка не бачу більше нікого, хто задовольняє ці вимоги...

- А Тягнибок? Він якраз і гучніший і різкіший і радикальніший... Не лише до звуку («Звуків Му»), до саунду зводиться опозиційність. А по-друге, особисті оцінки стосуються особистостей, а політичні взаємини – це не особисті стосунки політиків. А по-третє, якщо влада тисне на вас, це ще не означає, що ви – опозиція. Так, владу треба критикувати, виводити на чисту воду, вказувати на її промахи і ганебні вчинки. І якби Тимошенко не було, то було б гірше. І те, що вона робить, - це правильно. Опозиція може і повинна бути гучною. Але зводити її до мовної події теж не вірно. Можна ж про це говорити тихо, але при цьому вагомо. Важливо не голосити, але робити правильні «наголоси». Але нинішня гра влади з опозицією імені Юлії Тимошенко або гра опозиції з владою – це ар`єргардні бої, догравання програного. БЮТ - це не стільки нова опозиція, скільки колишня влада, а Партія регіонів - не стільки нова влада, скільки колишня опозиція. І спільний знаменник тут - минуле, і аж ніяк не майбутнє, дійсно нове, інноваційне. Так, у Юлі є представництво в парламенті. Вона – незручний конкурент. Але мені не подобається, що наше політичне життя рухається в логіці «поганої» (у гегелівському сенсі) циклічності: 2002, 2004 – Янукович, 2005-2006 – Тимошенко, 2006-2007 – Янукович, 2007-2010 – Тимошенко. 2010 – Янукович. Це – замкнутість. Це – ненормально, що вся українська політика жила в такому циклі. Що ще раз Тимошенко? Ще раз? І що економічна політика так би відрізнялася? Хоча, напевно, вона б не переписувала підручників історії.

Ситуація погана, тим, що ми в цій закільцьованості. Ну, така квазідвохпартійність ненормальна. У Британії змінюються партії, але там і лідери змінюються, і самі партії змінюються. Вони міняються всередині, змінюють свою платформу, програму, міняють склад. Йде постійне перетікання між суспільством і партіями. І нові віяння в суспільстві підхоплюються партіями і транслюються на рівень великої політики.

Так, важливо бути в опозиції. Там можна оборонятися, огризатися, покусуючи владу, коли на вас наступають. Тимошенко це робить. Але що далі? Завтра перестануть тиснути. У парламенті залишиться все менше бійців. І все більше втоми від старої естетики політичної боротьби, естетики скандалу і харизми. Тимошенко - в авангарді опозиції, але сама опозиційність носить ознаки ар’єргардності. Якби опозиція в цілому в країні була на підйомі, відчувала віяння і настрої, то місцеві вибори пішли б за іншим сценарієм. Не за сценарієм Регіонів, а за сценарієм, який прописаний законом.

Закінчилася одна політична епоха, починається інша політична епоха. Перетворювати політику на суцільні матчі-реванші - це ознаки старої гри. Не треба перетворювати політику на мильну оперу взаємин Януковича і Тимошенко. Для того, щоб починати серйозну опозиційну роботу, треба перевинайти призначення і сенс опозиційної стратегії в нинішніх умовах. Потрібна не просто опозиція, потрібна політична альтернатива і не просто владі, а її курсу, її доктрині. Потрібно знати, що ми маємо покласти суспільству на стіл бачення, яке б відрізнялося від того, що робить Партія Регіонів. Це має бути проект – довготривалий, концептуальний і одночасно прикладний. Не обов`язково тут потрібен академізм. Опозиції потрібно навчитися діяти так, щоб через неї говорила, висловлювалася, наступала, діяла та опозиційність, яка накопичується в глибині суспільства, в регіональній глибинці, на речових і продуктових ринках, в громадському транспорті і т.д. Подібно до того, як є різниця між чути і слухати, дивитися і бачити - є відмінність між опозиційністю і опонуванням. Нинішня різноманітна різношерста опозиція – поки не реальний опонент влади. Має відбутися ще перевинайдення опозиції в нових напівавторитарних історичних умовах, потрібно відновити кошти і ресурси, так би мовити, опозиційного виробництва і споживання.

- У Тимошенко є «Україна третього тисячоліття»...

- Я вас прошу, це вже було... Але справа в іншому. Справжній політик не повинен свою роботу перекладати на плечі простого громадянина. Простий громадянин вкалує на роботі, йому ніколи займатися інтелектуальними нюансами того, якою повинна бути Україна, тим більше «третього тисячоліття» - «там за горизонтом». Політик пише стратегію, програму, здатну мобілізувати прихильників. Це його поле, його рілля. Політик повинен сам сидіти, збирати експертів, інтелектуалів, політологів. Тих, хто вміє думати, демонструвати креатив. А це потрібно включати мізки, збирати творчі колективи. Яка альтернатива? Розуміючи, що безкоштовної медицини може і не бути, як зробити так, щоб запобігти примітивній комерціалізації медицини або освіти. Це ненормально, коли гроші передаються з рук в руки чи лікареві вчителеві. Це ненормально, коли заліки або іспити здаються за гроші, як легально, так і нелегально. Але ненормально, коли посередній студент вчиться безкоштовно ще й отримує стипендію, а медицина в цілому, лікарні, вузи і школи не одержують необхідного фінансування. Соціалізму вже не буде. Але який капіталізм наступає на пострадянському просторі? Соціал-демократичний? Ліберальний? Авторитарний? У пострадянський період ми вступили на початку 90-х. Тепер на порозі - постсоціалістичний. Що це за час («після соціалізму»)? Тобто після соціальної держави, тобто безкоштовної медицини, освіти, низьких тарифів і цін? Скоріше це мерзенний, жорсткий і жорстокий, голий капіталізм. Як у ньому жити, точніше виживати? Ось тут потрібно «копати», оскільки в «соціальній рамці» розгортатиметься, виписуватиметься реальна політика, і, отже, з`являється позиція для заявки на нову опозицію. Хоча, безумовно, це тільки частина того, що повинна буде зробити нова опозиція з урахуванням того, кого і як «будуватиме» ПР.

Є тільки інтуїтивне розуміння, що соціальне невдоволення зростатиме. Що народ бунтуватиме. Що можливі соціальні бунти... Тому укріплюють владу, вертикаль, укріплюють суди, обмежують право на масовий протест.

Сьогодні суспільство є більш опозиційним, ніж політики. Воно все більше накопичує потенціал опозиційності. Опозиційність на рівні еліт набагато менша, ніж на рівні населення, регіонів, які розчаровані владою, і які розуміють, що «Покращення життя вже сьогодні», - це фантомна мета й ідеологічний фантазм. Тому потрібно йти до людей, у суспільство, до інтелектуалів, інакше, опозиційна діяльність буде метушливою і безглуздою.

- Чому великий бізнес так і не став замовником реформ? Так і не захотів підвищити вартість держави, а дориваючись до влади, став щільно займатися дотаціями, субвенціями та іншими пільгами?

- Хто такі наші олігархи? На чому вони заробили? Що вони винайшли? I-Pad, Windows, чи вміло грають на фондових ринках, як Ворен Баффет? На чому вони зробили бізнес? Вони - не творці інноваційних цінностей. Вони отримують ренту. Їх допустили до трофеїв радянської економіки, радянської сталевої індустріалізації, хімії, виробництва азотних добрив і т.д. Вони, так би мовити, “рентоотримувачі”, а не «створювачі вартості». Вони не винаходили свій бізнес, як Білл Гейт, Стів Джобс, або навіть той же Дональд Трамп. Якщо вартість не створюється, її не прибуває. А ділити треба. Вартість не створюється. Заробляють на різних податкових пільгах. Там, де багатства стає менше, а велика частина йде вбік, то виникає структура доходів, у якій багаті робляться ще багатшими, а бідні - ще біднішими, і розділяються не за принципом «наймана праця-капітал», а за принципом на тих, хто живе, і тих, хто виживає. Якщо брати суспільство, економічну історію останніх 20 років, то промислове виробництво все більше звужується, стискається і експлуатується не стільки праця, скільки споживання населення. Які високі ціни, які непрямі податки в продуктах харчування, споживання! Це і є нещадна експлуатація споживання. Так, у середині 90-х років олігархи грали позитивну роль. Але часто одна і та сама політична група або клас у тих або інших історичних умовах міняє свої знаки значення. У 90-і роки йшло питання про вичленення з радянського економічного тіла української економіки. І головною небезпекою був реванш лівих сил. Союз «націоналістів і капіталістів», національних демократів і частини олігархів діяв проти лівого реваншу. І в жодній з країн колишнього союзу лівого реваншу так і не відбулося. Сьогодні ситуація змінилася. Олігархи почали грати ретроградну, реакційну роль. Вже в 2008 році, коли вдарила світова криза, він витяг нагору родовий гріх олігархії, той - з чого вона починала в 90-х. Це - прагнення до націоналізації збитків і приватизації прибутків. Олігархи почали шукати захисту в держави. Наприклад, держава врятувала банки, корпорації, деякі були націоналізовані за рахунок держбюджету, а зараз їх знову збираються приватизовувати. У 2010 олігархи узяли владу, щоб захистити свій бізнес. І це головна функція держави на нинішньому етапі. Чим більше держави, яка захищатиме великий бізнес, тим менше держави, яка регулюватиме і створюватиме умови для середнього і дрібного бізнесу. Варіанти такі. Або держава йде з цієї схеми і створює умови, щоб запрацювала вся економіка, весь середній і дрібний бізнес, масове промислове виробництво. Або держава захищає власність великих капіталістів, які вийшли з приватизації 90-х років. Ось у чому політекономічна дилема сьогоднішнього режиму. Це результат половинчастих реформ. Якби наші реформи були довершені і завершені, олігархів, принаймні, в їх радянському варіанті не було б. Вони не зацікавлені в тому, щоб міняти систему, в якій вони є бенефіціарами. Вони – вигодоємці системи, яка встановилася в 90-х роках і яка продовжувала діяти, незважаючи на «розгул» української демократії в 2000-і роки. Хто наші олігархи? У чому їх бізнес? Металургія, азот, хімія – і все - на дешевому російському газу. Прихильність до дешевого газу робить країну прив`язаною до Росії. У 2010 році вчорашні власники капіталу стали власниками влади. І з`єднали намертво, «екстатично» капітал і владу. Чи зацікавлені вони в модернізації? Частково. Чи зацікавлені вони в тому, щоб країна мала іншу структуру економіки? Май Україна іншу структуру економіки, яка не пов`язувала б своє зростання з металургією і хімією нам, нам не потрібен був би дешевий газ, за всяку ціну заради низької ціни. А значить, був би маневр для відносин з РФ. А сьогодні такого маневру немає. Продовжується політика націоналізації збитків і приватизації прибутків. Непублічна надзавдання режиму - продовжити цю тупикову парадигму.

- Мої колеги з різних видань відзначили 70-річчя публікацій роботи Ортеги і Гассета «Повстання мас». Перечитала цю роботу, суто віддаючи дань студентським рокам. Він написав її, коли до влади вже прийшли Сталін і Муссоліні. Але все, що він писав тоді, сьогодні звучить застереженням. «Більшовизмом і фашизммом управляють, як завжди, люди посередні, несучасні, з короткою пам`яттю, без історичного чуття, які від самого початку поводяться так, наче вже стали минулим». Все, що філософ пише про тиранію інтелектуальної вульгарності, про торжество посередності, викликає тривожні аналогії з Україною. Це на тлі того, що з цієї країни прагне виїхати вся англомовна, хоч трохи спроможна молодь.

- Будь-яка аналогія шкутильгає. Але ситуація зараз краща, ніж 70 років тому. Тоді існували закриті авторитарні режими, Іспанія, Італія, СРСР. Але глобалізацію ніхто не відміняє. Кордони закрити неможливо. Не було 70 років назад масових міграцій, прозорих кордонів, можливостей обміну праці, капіталу, культурних товарів. Тому, якщо говорити про сьогоднішню ситуацію, коли обмежують права і свободи, то, так і є, не маючи можливості голосувати руками, люди голосуватимуть ногами. Виїдуть усі, хто зможе. Трудові мігранти - це дисиденти по відношенню до того економічного режиму, в якому можна тільки виживати, але не жити. Виїжджають за кордон у пошуках української мрії. Українську мрію шукають поза Україною. Але якщо влада хоче правити далі, вона повинна створити умови, за яких можна реалізувати українську мрію в Україні. А якщо в цьому не буде сенсу, то скажіть, у чому тоді сенс української державності?

Маша Міщенко

Comments are closed.